 Зональність (зональність фізико-географічна) – зміна природних умов від полюсів до екватора, обумовлена широтними розходженнями в надходженні на поверхню Землі сонячної радіації. Максимальну енергію одержує поверхня, перпендикулярна сонячним променям (екваторіальні широти); чим більше нахил, тим менше нагрівання (полярні широти). Географічна зональність - одна із самих універсальних географічних закономірностей, що має статус закону. Відповідно до цього закону ландшафтна оболонка Землі розділяється на природні зони, що повторюються в Північній і Південній півкулях (наприклад, зони лісів і степів помірного поясу, тропічних пустель та інше).
Уявлення про географічну зональність почало формуватися ще в античний час (Геродот, Евдоніс, Посидоній); основи навчання про біокліматичну зональність закладені А. Гумбольдтом. У Росії найбільший внесок у навчання про географічну зональність внесли В. В. Докучаєв, Л. С. Берг, А. А. Григор'єв, М. І. Будико, І. П. Герасимов, Е. Н. Лукашева, А. Г. Ісаченко й інші.
Розрізняють зональність широтну, компонентну (клімату, ґрунтів, рослинності), зональність седиментогенезу, екзогенних геоморфологічних процесів, гідрологічну (зональність характеристик стоку рік), гідрогеологічну й комплексну, або ландшафтну. В основі диференціації географічної оболонки на природні (ландшафтні) зони лежить співвідношення тепла й вологи. Широтна зональність найбільше чітко проявляється на рівнинах, що мають величезний протяг із півночі на південь (Російська й Західно-Сибірська рівнини). Основна форма прояву зональності в горах – висотна поясність. Риси широтної зональності властиві поверхневим водним масам океану, що проявляється в температурі морської води, солоності, вмісті кисню, біопродуктивності, у вертикальній і горизонтальній швидкості руху.
Джерело: | 
