Шельфовий льодовик – плавучий або частково, що опирається на дно льодовик, що пливе від берега в море у вигляді плити, який тоншає до краю, що закінчується обривом. Зазвичай являє собою продовження наземних льодовикових покривів, рідше утворюється шляхом нагромадження снігу на морському льоді й за допомогою цементування снігом і льодом скупчень айсбергів. Товщина шельфових льодовиків у тиловій частині, де проходить лінія налягання, коливається від 200 до 1300 м і більше, а в морського краю, який називається льодовиковим бар'єром, дорівнює 50-400 м. Область харчування охоплює майже всю верхню поверхню й прибережну частину нижньої поверхні, де йде намерзання льоду. Витрата здійснюється головним чином шляхом відколювання від льодовикового бар'єра столових айсбергів, а також шляхом танення льоду в крайовій зоні. Швидкість руху росте від 300-800 м у рік у тилових частинах до 1800 м у рік і більше в зовнішнього краю. Маса шельфових льодовиків урівноважується (цілком або в основній своїй частині) гідростатичним тиском води; сила тертя на їхньої донної поверхні дуже мала. У деяких більш дрібних місцях шельфовий льодовик може торкатися морського дна, що нерідко приводить до формування тут льодовикового купола. Шельфові льодовики характерні для районів з низьким (щодо рівня моря) положенням границі харчування. У наш час поширені майже винятково в Антарктиці, де займають площу близько 1460 тис. кв.км. Найбільші шельфові льодовики - Росса й Фільхнера-Ронне, площа кожного з них по декілька сотень тисяч квадратних кілометрів. Набагато більше шельфові льодовики були поширені й в Антарктиці, і в Арктиці в епохи розростання зледеніння.
Джерело: |