Літосфера - верхня оболонка твердої землі, що включає земну кору і верхню частину підстилаючої її верхньої мантії Землі (так званий субстрат). Нижня межа літосфери проходить
над менш в'язкою і більш пластичною астеносферою. Термін запропонований американським геологом Дж.
Баррелом в 1916 р. До 60-х років 20 ст. літосфера розумілася як синонім земної
кори, пізніше було встановлено, що вона майже
всюди включає і верхній шар мантії потужністю в декілька десятків
кілометрів. Нижня межа літосфери нерізка, виділяється
по зменшенню в'язкості, швидкості сейсмічних хвиль і збільшенню
електропровідності, обумовленим підвищенням температури і частковим плавленням
речовин. Потужність літосфери під океанами 5–100 км (мінім.
під серединно-океанічними хребтами, макс. на периферії
океанів), під континентами – 25–200 і більш км (мінім.
під молодими горами, вулканічними дугами і континентальними рифовими зонами, макс.
під щитами стародавніх платформ). Найбільші
потужності літосфери в якнайменше прогрітих, якнайменші – в самих прогрітих областях. В ході
геологічного часу потужність літосфери в середньому збільшується в зв'язку із загальним зниженням густини
теплового потоку. По реакції на тривало діючі навантаження в літосфері
виділяють верхній пружний і нижній пластичний шар. Окрім
них, на різних рівнях в тектонічно активних областях літосфери простежуються горизонти відносно зниженої в'язкості,
що характеризуються зниженими швидкостями сейсмічних хвиль. Можливо, по цих
горизонтах відбувається прослизання одних
шарів щодо інших. Це явище одержало назву розгалуження літосфери. Найбільшими елементами літосфери єлітосферні плити з
розмірами в поперечнику 1–10 тис. км. В сучасну епоху літосфера розділена на
сім головних і дещо малих плит. Межі між
плитами проводяться вздовж зон найбільшої
сейсмічної і вулканічної активності.
