 Географія – наука (точніше, система природних і суспільних наук), що вивчає функціонування й еволюцію географічної оболонки, взаємодію й розподіл у просторі її окремих частин і компонентів – з метою наукового обґрунтування територіальної організації суспільства, розміщення населення й виробництва, ефективного використання природних ресурсів, збереження середовища перебування людини, створення основ стратегії екологічно безпечного стійкого розвитку суспільства. Слово «географія» походить від грецького Geо – «земля» й «grapho» – пишу. Найважливіший предмет географічного вивчення – процеси взаємодії людини й природи, закономірності розміщення й взаємодії компонентів географічного середовища і їхніх сполучень на локальному, регіональному, національному (державному), континентальному, океанічному, глобальному рівнях. Складність об'єкта дослідження обумовила диференціацію єдиної географії на ряд спеціалізованих наукових дисциплін, що дає підставу розглядати сучасну географію як складну систему наук, у якій виділяються природні (фізико-географічні), суспільні (соціально-географічної й економіко-географічні) науки, прикладні географічні науки й географічні науки, що носять інтегральний (прикордонний) характер.
Фізична географія включає комплексні науки про географічну оболонку в цілому: землезнавство (загальну фізичну географію), ландшафтоведення (регіональну фізичну географію), палеогеографію (еволюційну географію). У процесі тривалого розвитку географії сформувалися окремі науки про компоненти географічної оболонки – геоморфологія, геокриологія, кліматологія й метеорологія, гідрологія (з підрозділом на гідрологію суши, океанологію, лімнологію),гляціологія, географія ґрунтів, біогеографія.
У соціально-економічну географію входять загальні науки: соціальна географія й економічна географія, а також географія світового господарства, регіональна соціально-економічна географія, політична географія. Окремі соціально-географічні науки: географія промисловості, географія сільського господарства, географія транспорту, географія населення, географія сфери послуг. До інтегральних географічних наук відносяться картографія, країнознавство, історична географія. Розвиток системи географічних наук привело до формування прикладних географічних наук і напрямків – медичної географії, рекреаційної географії, військової географії й інших. Вони також виконують сполучні функції між географією й іншими науковими дисциплінами. Прагнення виявити загальгеографічні закономірності в розвитку всіх або багатьох компонентів географічної оболонки, змоделювати їх, привело до становлення теоретичного напрямку в географії.
Географія як система наук сформувалася не зближенням ізольовано виниклих географічних наук, а шляхом автономного розвитку єдиної географії і її розчленовування на спеціалізовані наукові дисципліни - за компонентами, їхнім сполученням, рівнями дослідження й ступенями узагальнення, цільовими настановами і практичними потребами. Тому всі окремі географічні науки, як би далеко вони не розійшлися один від одного, зберегли загальні риси географічного підходу (територіальність, комплексність, конкретність, глобальність) і загальна специфічна мова науки - карту.
У ході свого розвитку географія не ізолювалася від інших наукових дисциплін. Як наука світоглядна, вона тісно пов'язана з філософією й історією; при вивченні природних компонентів географічної оболонки зміцнювали зв'язки географії з фізикою, хімією, геологією й біологією, а при дослідженні соціосфери — з економікою, соціологією, демографією та іншими науками. У свою чергу, географія збагачує своєю теорією й методологією суміжні науки; спостерігається процес географізації наукового знання, що виражається, зокрема, у виникненні на стиках географії з іншими науками таких динамічно розвиваються наукових напрямків, як екологія, демогеографія, етнічна географія, районне планування, регіональна економіка.
Методика географічних досліджень - це складна система, що включає: загальнонаукові підходи й методи (математичні, історичні, екологічні, моделювання, системні й інші); конкретно-наукові підходи й методи (геохімічні, геофізичні, палеогеографічні, техніко-економічні, економіко-статистичні, соціологічні й інші); робочі прийоми й операції одержання інформації (балансовий метод; дистанційний метод, у тому числі авіакосмічний; лабораторний метод, наприклад спорово-пильцевий аналіз, радіоводневий метод; анкетування; вибірковий метод й інші); методи емпіричного й теоретичного узагальнення інформації (індикаційний, оцінний, аналогів, класифікації й інші); методи й прийоми зберігання й обробки інформації (на електронних носіях, перфокартах й інші).
Особлива функція географії - одержання, узагальнення й поширення знань про нашу планету й закономірності її природничо-історичного розвитку, про країни, регіони, міста, місцевостях й їхніх народах, що населяють, про історію відкриття й освоєння світу, про пізнання його за допомогою космічних засобів. Важливим аспектом загальнолюдської культури протягом століть були географічні відкриття, які не припиняються дотепер. Географічні й картографічні знання служать неодмінним елементом загальної освіти; географію викладають у початковій й середній школах всіх країн світу.
Географія – одна з найдавніших наук. У процесі розвитку зміст її, а також саме поняття географічного відкриття неодноразово змінювалися. Протягом століть головним змістом географії було відкриття й опис нових земель й океанських просторів. Тенденція фіксувати індивідуальні явища на поверхні Землі привела до становлення країнознавства й регіональних підходів. Разом з тим прагнення виявляти й пояснювати риси їхньої подібності й розходження, поєднувати в подібні категорії, класифікувати закладало основи загальної, або системної, географії. Уже антична середньоземноморська цивілізація характеризується фундаментальними досягненнями в географії. Первісні спроби природничо-наукового пояснення географічних явищ належать древньогрецьким філософам мілетської школи Фалесу й Анаксимандру (6 ст. до н.е.); Аристотель (4 ст. до н.е.) ввів подання про кулястість Землі; Ератосфен (3–2 ст. до н.е.) досить точно визначив довжину окружності земної кулі, сформулював поняття «паралелі» й «меридіани», ввів термін «географія»; Страбон (1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.) в 17 томах узагальнив країнознавчі знання по географії; Птолемей (2 ст. н.е.) у своєму «Посібнику з географії» заклав основи для побудови карти Землі. У Середньовіччі значну роль у розвитку географії зіграли арабські вчені-енциклопедисти Ібн Сіна (Авіцена), Біруні, мандрівник Ібн Баттута. Епоха Великих географічних відкриттів розширила горизонти наукового мислення й затвердила уявлення про цілісність світу. В 17–18 століттях поряд із продовженням географічних відкриттів й опису Землі поступально розвивається теоретична діяльність. Б. Варениус в «Генеральній географії» (1650 р.) і І. Ньютон в «Математичних початках натуральної філософії» (1687 р.) заклали основи фізичного мислення в географії. М. В. Ломоносов у середині 18 століття першим висловив ідею про роль фактора часу в розвитку природи й ввів у науку термін «економічна географія». Узагальнення даних польових експедицій привело німецького натураліста А. Гумбольдта (1845–1862 рр.) до класифікації кліматів Землі, обґрунтуванню широтної зональності й вертикальної поясності; він став провісником комплексного підходу в географії.
В другій половині 19 століття широке поширення одержали ідеї географічного детермінізму, що затверджували, що географічні фактори відіграють вирішальну роль у соціально-економічному розвитку народів і країн. З посиленням впливу людини на навколишнє середовище ці ідеї втрачають свою привабливість; нині їхні відгомони збереглися в енвайронменталізмі. На рубежі 19 й 20 столітть виникли концепції географічного поссібілізму, що виходили з визначення розмаїтності форм взаємодії людини з однорідним пасивним навколишнім середовищем, і навчання А. Гетнера про географію як «хорологічну науку», що вивчає в основному лише просторові відносини предметів й явищ на земній поверхні, не заглиблюючись у дослідження внутрішньої сутності цих явищ й їхнього розвитку. У цей же час у творчості В. І. Вернадського була обґрунтована планетарна роль антропогенного фактора; він доводив, що перетворення біосфери під впливом усвідомленої людської діяльності приведе до становлення ноосфери. Розвиток географії в кінці 19–20 столітя пов'язане з іменами К. Риттера, П. П. Семенова-Тян-Шанського, А. И. Воейкова, Ф. Ріхтгофена, Д. Н. Анучіна, В. В. Докучаєва, А. А. Григор'єва, Л. С. Берга, С. В. Калесніка, К. К. Маркова, В. Б. Сочави, В. Н. Сукачова, Н. Н. Баранського, І. П. Герасимова. Специфіка розвитку географічної науки в 20 столітті визначалася в значній мірі традиціями національних шкіл - таких, як французька школа географії людини з її стійкою соціальною спрямованістю; німецька школа із традиціями поглибленого теоретичного аналізу, регіонального планування й геополітики; англо-американська й шведська школи теоретичної географії й широкого використання кількісних методів. Російська географічна школа сформувалася під впливом навчань Докучаєва про природні зони, Вернадського про ролі живої речовини в становленні сучасної природи Землі й еволюційно-стадіальному її розвитку, Григор'єва про географічну оболонку і її динамічні процеси, Берга про ландшафтний пристрій земної природи, Баранського про географічний поділ праці як просторовій формі суспільного подолу праці й об'єктивному характері формування економічних районів.
У кінці 20 століття на Землі виявилися симптоми екологічної кризи: висушення й ерозійне руйнування території, відомість лісів й опустелення, виснаження запасів корисних копалин, забруднення навколишнього середовища. Антропогенний внесок в оборот вуглецю, азоту, фосфору, сірки зрівнявся із природним, а місцями став переважати над ним. Значна частина поверхні суші невідворотно перетвориться людиною. Глобалізація, що підсилюється у світі, поряд з позитивними тенденціями збільшує розрив між бідними й багатими країнами, загострює старі й породжує нові глобальні проблеми людства. Все це ставить перед географією відповідні завдання: дослідження динаміки природних, соціально-економічних і геополітичних процесів, прогнозування глобальних і регіональних соціально-економічних і політичних ситуацій, вироблення рекомендацій з охорони навколишнього середовища, оптимальному налаштуванню й функціонуванню природно-технічних систем з метою підвищення безпеки людського існування і якості життя людей. Особливу роль у цьому підході грають екологія й наука про природокористування, що формується на стику фізичної й соціально-економічної географії з економікою й технологією.
Маючи величезний інтеграційний потенціал, географія поєднує самі різні галузі знання й методи дослідження для того, щоб допомогти вирішити найважливішу проблему нашого часу - забезпечити стійкий соціально-економічний розвиток як усього людства, так й окремих людей, у якій би країні світу вони не жили.
Джерело: |
