 Біогеоценоз – природна система, що складається з живих організмів, що утворять біоценоз, і сукупності абіотичних (неживих), компонентів середовища їхнього перебування; всі складові частини зв'язані між собою обміном речовин й енергії. До абіотичних компонентів відносяться рельєф, приземний шар атмосфери з її газовими, водними й тепловими ресурсами, сонячна енергія, ґрунт із її водомінеральними ресурсами, кора вивітрювання (у випадку водного біогеоценозу – вода).
Структурною основою біогеоценозів суші є фітоценоз – співтовариство рослин. Вони ведуть нерухомий спосіб життя й визначають вертикальне (ярусність) і горизонтальне (мікроугруповання) членування біогеоценозу; є єдиним автотрофним (здатним накопичувати сонячну енергію шляхом синтезу органічних речовин з неорганічних) компонентом, роблять основна частина біомаси. Ярусність - вертикальне розшарування на структурні частини різної висоти. Вона сприяє збільшенню числа організмів на одиницю площі, ослабленню конкуренції, більш повному використанню умов середовища. Неоднорідність мікрорельєфу, навколишньоутворюючого вплив рослин й їхні біологічні особливості приводять до формування мікроугруповань.
Наука про біогеоценози – біогеоценологія – вивчає географічні закономірності поширення біогеоценозів, особливості їхнього функціонування в конкретних фізико-географічних умовах і взаємозв'язку через міграцію речовин. Засновник біогеоценології – російський вчений В. Н. Сукачов розвинув ідеї В. В. Докучаєва, Г. Ф. Морозова й Г. Н. Висоцького про зв'язки живих і абіотичних тіл природи й ідеї В. И. Вернадського про планетарну роль живих організмів.
Джерело: | 
